ВІД ХРЕЩЕННЯ РУСІ ДО ТОМОСУ

січень 10, 2019

В історичні часи ми з вами живемо, товариство!

06 січня Україна отримала документ, який підтверджує її беззаперечне канонічне право на створення власної незалежної церкви у межах власної незалежної держави! У переддень Різдва Христового народилась об’єднана Православна церква України.

Різдво_Христове

Так втілився у життя принцип «помісності» – є держава, а отже є незалежна церква.

Абсолютно штучно навколо цієї події нагнітається непотрібна конфронтація. Лунають звинувачення у розколі і таке інше. При цьому чи не кожна кухарка вважає себе спеціалістом із канонічного права. Є і такі, хто ладен звинувачувати вселенських ієрархів у невігластві зі святою вірою у свою правоту. Цілком даремно! Абсолютно невдячна і безперспективна справа!

Бо церковне канонічне право це навіть не юриспруденція! Воно формувалось дві тисячі років. Дві! Тисячі! Років! Розумієте?

Особисто я – не дуже… Складно мислити такими категоріями, коли людське життя триває лише років сімдесят, і то не завжди… А церква – це унікальна організація, яка безперервно існує ось уже два тисячоліття, спираючись на власні норми і правила. І досить успішно, до речі, існує! Вселенська Церква – аж ніяк не гурток аматорів, якому можна дорікнути у легковажності. Є в мене підозра, що вони свою справу знають відмінно.

Тож залишмо усі канонічні суперечки «вузьким» спеціалістам, а краще порадіймо за Православну церкву України з нагоди отримання нею томосу про автокефалію!

І не важливо православний християнин ви чи баптист, мусульманин чи юдей, ви можете бути навіть атеїстом або язичником. Це не має суттєвого значення.

Я пропоную просто порадіти «за своїх». Порадіти як громадянин, як патріот, як вболівальник. Так, наприклад, як ми радіємо перемогам наших футболістів чи боксерів. Тільки вважайте – це перемога не однієї людини, це перемога десятків поколінь (!) українців, які змагались за свою незалежність, у тому числі за свою духовну незалежність! Тож порадіймо за них усіх!

А для того, щоб хоч трохи уявити масштаб цієї історичної події, пропоную пригадати головні історичні віхи церковного життя в Україні і їх відгомін на землях Куп’янщини – від Хрещення Русі до Томосу.

988 рік. Хрещення Русі

Хрещення Русі, Василь Перов, 1870-80 р.р. Хрещення Русі, Василь Перов, 1870-80 р.р.

У 988 році відбулось хрещення мешканців Києва. Християнство було проголошено державною релігією Русі.

Проте не слід вважати, що ця подія стала несподіванкою. Християнство у владних колах Києва було добре відоме ще за 100 років до цього. Припускають, що першим хрещеним князем Києва був Аскольд, який правив у другій половині ІХ ст. Бабуся Володимира Великого Ольга, до речі, також була християнкою.

Якщо копнути ще глибше, стане зрозумілим, що християнське вчення потрапило на територію сучасної України практично одразу після свого виникнення – через перших проповідників, грецькі колонії, торгівельні зв’язки тощо. Проте «критичної» ваги воно набрало лише за правління Володимира Великого. Вирішальну роль у цьому процесі відіграли тісні відносини Києва з християнською Візантією, що була головним зовнішнім партнером Русі.

Однак нова віра не одразу розповсюдилась по всій Володимировій державі. Християнізація Русі йшла поступово – спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Найдовше і найскладніше цей процес проходив на території сучасної Росії – у Новгороді, Ростові, Муромі, Суздалі, Білоозер'ї.

«Християни і язичники. 1074 рік», С. В. Іванов, 1909 р. «Християни і язичники. 1074 рік», С. В. Іванов, 1909 р.

Подекуди християнізація тривала не одне сторіччя і зустрічала серйозний опір волхвів.

………………………………………….

Напередодні хрещення східними сусідами Русі були хозари – ті самі «нерозумники», яким збирався «отмстіть» Віщій Олег. А територія сучасної Куп’янщини входила до складу їх держави.

Хозарський каганат об’єднував осілі, кочові та напівкочові народи від Поволжя до пониззя Дніпра. Територія прилегла до Сіверського Дінцю та Осколу вважалась північним прикордонням каганату. Переважну більшість населення Приоскілля складали кочові племена скотарів.

Попри досить тісні зв’язки зі східними слов’янами їх культура не мала значного впливу на хозар. Археологічні знахідки цієї доби відомі під назвою «салтівська культура», характерні вони, і для території Куп’янщини (поблизу Голубівки, Грушівки, Пристіна і др.)

Основне розповсюдження серед правлячої верхівки Хозарії отримав юдаїзм.

Похід князя Святослава на хозар, середньовічна мініатюра Похід князя Святослава на хозар, середньовічна мініатюра

Проіснувала Хозарська держава близько 300-х років, допоки у 969 році справу Віщого Олега успішно не довершив Святослав Хоробрий – і каганат припинив своє існування. Йому на зміну прийшли половці – кочівники у чистому вигляді – які хазяйнували на теренах середнього Приоскілля до початку ХІІІ ст., залишивши по собі своїх баб. Ясна річ – кам’яних.

1169 рік. Андрій Боголюбський спалює Київ

Йшли часи… Київ став одним із центрів світового православ’я, а Київська митрополія, що користувалась автономією у складі Константинопольського патріархату – однією з найбільших.

У ці часи жив собі був на Русі син Юрія Довгорукого онук Володимира Мономаха руський князь Андрій. Народився він у 1110 році у Суздалі, там і мешкав. І як усякий «нормальний» руський князь, сидячі на північно-східній периферії Русі мріяв він про велику владу і стольний град Київ, котрий, як відомо – «мать ґарадов русскіх».

Але конкуренція занадто велика, крім того ще й субординація має місце, тож спочатку на Київськім престолі опинився батько Андрія – володимиро-суздальський князь Юрій (в оригіналі – Гюрга). Той самий, що відомий нам з літописів за прозвищем «Довгорукий», яке отримав чи то за свої фізіологічні особливості, чи то за постійне втручання в міжусобні війни і боротьбу за Київський престол.

«Золоті ворота» у місті Києві. Реконструкція Є. Корж «Золоті ворота» у місті Києві. Реконструкція Є. Корж

Уперше поталанило Юрію у 1149 році, не в останню чергу завдяки половцям, котрі допомогли йому розбити чинного київського князя. Проте за два роки новоспечений київський князь був вимушений повернутися назад у свої суздальські землі.

Друге київське князювання Юрія розпочалося у 1155 році, але тривало воно не довше ніж попереднє, а закінчилося значно трагічніше – засновник Москви не сподобався киянам і князя отруїли на бенкеті у 1157 році.

Проте Юрій устиг підтягнути поближче до Києва своїх дітей, найстаршим серед яких на той час був Андрій. Йому у підпорядкування дістався Вишгород, що в 10 км від Києва. Однак надовго Андрій там не затримався…

Як стверджує життєпис князя Андрія, складений у Росії 600 років потому, ще в юності князь отримав прозвище Боголюбський за притаманну йому постійну глибоку молитовну увагу та старанність до церковних служб. З самих юних років він віддалявся від мирського стилю життя, присвячуючи вільний час книгам та духовному самовдосконаленню.

Мабуть саме через свої високі духовні ідеали володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський у 1155 році зруйнував частину Вишгорода та, викравши ікону Вишгородської Богородиці, вивіз її спочатку до своєї резиденції в селі Боголюбово, а пізніше – до Володимира-на-Клязьмі, де вона стала головною святинею збудованого ним Успенського собору.

Ось так Вишгородська ікона Божої матері, отримана в подарунок у 1131 році від Вселенського патріарху київським князем Мстиславом Великим, стала називатися «Володимирська».

Вишгородська (Володимирська) ікона Божої Матері, ХІІ ст. Вишгородська (Володимирська) ікона Божої Матері, ХІІ ст.

Та на цьому «благі» діяння Андрія Боголюбського не вичерпуються…

У 1169 році за підтримки ще десятьох князів (з Мурома, Рязані, Смоленська та ін.), а також половців, «боголюбивий» князь захоплює і нещадно грабує Київ.

«…І грабували вони два дні все місто – Подол і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в’язали, жінок вели в полон… […] І взяли вони майна багато, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони зняли усі […]– і всі святині були забрані. Підпалили навіть монастир Печерський святої Богородиці, та Бог врятував його від такої біди». («Літопис руський»)

З цих трофеїв і почало своє піднесення православ’я на землях майбутньої Московії.

Така «звитяга» Андрія Боголюбського не могла лишитися непоміченою його нащадками. І у середині ХVІІІ ст. князь був канонізований Російською Православною церквою у лику благовірного.

Яким же був справжній «лик» Андрія Боголюбського маємо змогу дізнатися завдяки реконструкції обличчя, проведеній у 1939 році антропологом Михайлом Герасимовим на підставі дослідження черепа князя.

Реконструкція обличчя Андрія Боголюбського Реконструкція обличчя Андрія Боголюбського
Ікона святого благовірного князя Андрія Боголюбського Ікона святого благовірного князя Андрія Боголюбського

Неозброєним оком помітні «безсумнівні елементи монголоїдності», на які вказує у своєму висновку М. Герасимов. Пояснюється все дуже просто – мати князя (а ймовірно і його бабця) були половецькими княжнами. Такі шлюби були дуже поширеними у ті часи, особливо у прикордонних з половцями князівствах.

(Дуже цікавими, як на мене, є результати повторного дослідження черепа князя у 2007 році – вони повністю виключають монголоїдні особливості обличчя. Не годиться мабуть святому благовірному князю руської православної церкви мати «не зовсім руський» вигляд половецького хана…)

…………………………………………..

У цей самий час саме під владою половецьких ханів знаходиться територія сучасної Південно-Східної України, яка входить до складу майже неосяжного «Поля Половецького».

Структура державного утворення половців представляла собою конфедерацію орд. На чолі кожної з них стояли зверхники зі спадковою владою – хани.

У другій половині ХІІ ст. окремі половецькі орди, почали утворювати нові об'єднання. Одним з найсильніших і найорганізованіших була Донська (Донецька) орда з центром у середній течії річки Сіверський Дінець, на чолі якої стояв рід відомого хана Шарукана. Саме до цього об’єднання і входили землі сучасної Куп’янщини.

Половецька Донецька орда мала тісні економічні, політичні та військові стосунки із Київською Руссю. Проте це не заважало їм перманентно ворогувати одне з одним.

У половців панувала типова для степу релігійна терпимість. Сповідувалися від суто язичницьких вірувань до ісламу і навіть християнства (щоправда спотвореного різноманітними єресями).

Та все ж центральне місце у духовній сфері половців посідав культ предків. Про що свідчать кам’яні баби, які були частиною цього культу і уособлювали собою померлих. Відомі такі знахідки і на Куп’янщині.

Половецька «кам’яна баба» Половецька «кам’яна баба»

1237 – 1241 роки. Монгольська навала на Русь

Перше «знайомство» з монголами відбулося у руських князів на річці Калці (що у Приазов’ї) у 1223 році, коли вони зі своїми об’єднаними дружинами виступили на захист своїх «заклятих друзів» половців. Однак об’єднане русько-половецьке військо зазнало нищівної поразки, і половецька держава припинила своє самостійне існування.

Наступною була черга Русі.

монголи

Протягом зими 1237–1238 років військо хана Батия завоювало Рязанське і Володимиро-Суздальське князівства (ядро майбутньої Московії) та всі північно-східні землі Київської Русі. У 1239 році монголи оволоділи Переяславом і Черніговом, а в грудні 1240 року штурмом здобули Київ. За свідченнями тогочасного мандрівника та місіонера Плано де Карпіні, у Києві було знищено близько 600 церков та понад 20 монастирів…

Загинув під час бійні і митрополит Київський та всієї Русі. Ним у 1237 році був призначений Йосиф з Нікеї. Він став останнім київським митрополитом у домонгольський період, та останнім серед митрополитів, які від самого хрещення Русі мали своєю столицею Київ.

Всі наступні київські митрополити перебували здебільшого у північно-східних землях Русі, але не у Києві. А в 1299 році митрополит Максим офіційно переносить свою резиденцію у Володимир-на-Клязьмі.

Згодом за сприяння московського князя у 1325 році митрополича кафедра «переїздить» до Москви, проте митрополити продовжують титулуватися «київськими» аж до 1461 року.

1240 – 1480 роки. Татаро-монгольське іго?

Як же так сталося, що митрополитам зручніше стало знаходитись десь на Клязьмі аніж у Києві?

Спочатку невеличка ремарка.

Секрет швидкого розширення Монгольської імперії був простий. Після підкорення сусідніх територій монголи активно залучали до себе на службу місцевих колаборантів, встановлюючи прийнятні для завойованих народів політичні та економічні відносини з метрополією. Натомість тих, хто чинив завойовникам запеклий опір, чекала жорстока кара.

«Баскаки», С. В. Іванов, 1909 р. «Баскаки», С. В. Іванов, 1909 р.

Так у потрібному місці у потрібний час опинився онук Юрія Довгорукого князь Ярослав Всеволодович.

Дочекавшись десь у спокійному місці (літописи мовчать де саме), допоки татари не перебили усіх захисників Рязані, Суздаля, Володимира і т. д. разом із їх князями, а по сумісництву близькими родичами Ярослава, він з’являється невідомо звідки, і стає новим князем! Князівства йому дістаються щоправда трохи пошарпані, зате конкуренції – «нуль», бо всі родичі мертві.

Далі трохи дипломатичного таланту у перемовинах з Батиєм, і все «в ажурі» – потрібні люди поставлені на потрібні місця, а у самого князя на руках «ярлик» (себто дозвіл) від татаро-монгол на княжіння у Києві. Щоправда від фізичного перебування у зруйнованому Києві Ярослав відмовився, а от титул київського князя – штука таки приємна.

Ще одним «позитивчиком» від ординців було лояльне ставлення до місцевих релігійних вподобань. Відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, але не відмови від віри, традиції та звичаїв.

Так закріплюється політичне та релігійне піднесення північно-східних територій колишньої Русі на чолі з Володимиро-Суздальським князівством.

Традиції батька згодом сумлінно продовжив його син Олександр Невський (роки князювання: 1252 – 1263), не забуваючи регулярно «звіряти годинники» із Золотою Ордою і використовувати її в інтригах проти родичів.

При цьому Олександр Невський мав неодноразові пропозиції від «західних партнерів» в особі папських легатів створити «антимонгольську коаліцію», однак родоначальник династії московських царів вже визначився зі своїми симпатіями і обрав цивілізаційний вектор розвитку своєї держави на довгі століття вперед. І це була не Європа…

«Князь Олександр Невський приймає папських легатів», Генрих Семирадський,1876 рік «Князь Олександр Невський приймає папських легатів», Генрих Семирадський,1876 рік

Таким чином, татаро-монгольське іго – до певної міри, лише взаємовигідний симбіоз двох держав, а Олександр Невський – архітектор русько-ординського альянсу. Таку думку висловив свого часу видатний російський історик Лев Гумільов, тож чи варто з нею сперечатись і нам?

Зважаючи на видатну історичну роль Олександра Невського, вдячні нащадки вирішили князя канонізувати. Так у 1547 році у Руській православній церкві на одного святого благовірного князя стало більше…

А створений князем «альянс» з ординцями у вигляді васальної залежності від нащадків Монгольської імперії проіснував у північно-східних землях аж до 1480 року.

Чернігово-Сіверщину, Поділля, Київщину та Східну Волинь було звільнено від ординського ярма та приєднано до Великого князівства Литовського у 1363 році – майбутня Україна також зробила свій цивілізаційний вибір.

А судді хто? Розкол 1461 року

Перенесення Київської митрополичої кафедри у 1299 році до Володимира-на-Клязьмі, а згодом у 1325 році до Москви суттєво послабило зв’язки ієрархів з історично-культурним ядром Руської держави. До того ж духовну владу митрополитів, які перебуваючи у Москві продовжували носити титул «митрополит Київський і всієї Русі», активно використовували у своїх політичних цілях московські князі.

Це призвело до того, що у 1302 році за клопотанням галицьких монархів (нащадків Данила Галицького) Константинопольський патріарх надає Галицькій єпархії статус митрополії.

Так само стараннями Великого князя Литовського Гедиміна на початку ХІV ст. Вселенський патріарх засновує Литовсько-Руську митрополію з центром у Новгородку.

Таким чином на тій самій території починає діяти вже цілих три митрополії. Всі три абсолютно легітимні і підпорядковуються Церкві Матері. Проте через втручання митрополитів з Москви понад сто років між ними тривають божевільні інтриги.

І це чомусь анітрохи не дивує…

Та ось, просидівши у землях Московії понад півтора століття «київські» митрополити в один прекрасний момент вирішують ні в кого не питаючись стати «Московськими і всієї Русі». Мовляв – «а кто нам можєт запрєтить?!»

Спочатку у 1448 році Собор московських єпископів, без згоди Константинополя, ставить свого митрополита «київського», а згодом самовільно проголошує Московську митрополію. На дворі 1461 рік, Візантії більше немає, і Вселенський патріарх для Москви більше «нє указ»!

рукопокладення митрополита Феодосія, мініатюра

Мініатюра, яка сповіщає про рукопокладення митрополита Феодосія, який став першим митрополитом Московським, котрого затвердив московський князь, а не патріарх Константинопольський.

З цього часу самопроголошена московська митрополія стає неканонічною і розкольницькою! І перебуває в такому стані аж до 1589 року, тобто 128 років! Можливо була б такою і досі, якби не підступність московських царів, які обманом і шантажем «вибили» собі канонічність і патріархію. Але про це – наступного разу…

P. S. Далі буде…