Історія «духовних скрєп»

лютий 12, 2019

Останні кілька місяців питання релігії і церковного підпорядкування не сходили з перших шпальт усіх інформаційних агенцій. Привід для цього більш ніж поважний – створення незалежної Православної Церкви України!

Софія Київська (збудована у ХІ ст.) Історичний центр Київської митрополії. Софія Київська (збудована у ХІ ст.) Історичний центр Київської митрополії.

Навіть безкінечно далекі від церкви люди не змогли утриматися від жвавого обговорювання церковних питань із використанням маловідомих до цього термінів, а інформаційне поле було буквально перенасичене даною темою.

Тож я не маю наміру в черговий раз розпочинати релігійні дискусії і переконувати когось у канонічному праві українців на власну церкву. Я лише услід за незмінно актуальним Тарасом Шевченком хочу повторити просту аксіому:

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

А від себе додати – і церква.

Томос про надання автокефалії Православній Церкві України Томос про надання автокефалії Православній Церкві України

Наразі це юридично і канонічно доконаний факт – 30-го січня Міністерство юстиції України офіційно зареєструвало Київську митрополію ПЦУ, а 03-го лютого відбулась інтронізація митрополита Епіфанія.

Цим подіям ще належить увійти в підручники історії, а зараз – продовження розповіді (початок історії тут) про зародження «духовних скрєп», довгий шлях України до власної Церкви і про місце Куп’янська у вирі глобальних історичних процесів.

1448 – 1461 роки. Відокремлення Московської церкви

Від прийняття християнства і до початку XIV століття на землях, що входили до складу Київської Русі існувала єдина Київська митрополія. Ситуація змінилась відколи Київські митрополити переїхали «на ПМЖ» до північного сусіда: спочатку у Володимир-на-Клязьмі (1299 р.), а потім у Москву (1325 р.)

Головних причин переїзду було дві: занепад Києва після монголо-татарської навали та неабияке бажання Володимиро-Суздальських князів бачити у себе під боком очільників руського православ’я, як доказ своєї значущості.

Віддаленість нових «київських» ієрархів від історично-культурного ядра колишньої Руської держави призвело до утворення на територіях Галицького князівства та Великого князівства Литовського двох нових митрополій визнаних Церквою Матір’ю – Галицької та Русько-Литовської відповідно.

Наступні сто років події пов’язані з церковним підпорядкуванням на теренах колишньої Русі мають настільки заплутаний характер, що розбиратися в них – справа «вузьких» фахівців, і аж ніяк не наша. Скажу лише, що митрополити з титулом «Київський і всієї Русі», як і раніше, «дислокуються» переважно у Москві, звідки й ведуть боротьбу за сфери свого впливу.

У 1448 році Москва користується слабкістю Візантійської держави, котра доживає свої останні дні, і вперше «київського» митрополита затверджує не Вселенський патріарх, а Московський князь. Цю подію прийнято вважати початком окремішності московської церкви і переходом її у неканонічну площину.

У 1461 році в Москві при обранні нового митрополита, його уперше нарікають «Московським і всієї Русі», самопроголошуючи тим самим Московську митрополію.

До визнання Московської автокефалії православним світом залишалося 127 років…

1458 рік. Київська митрополія 2.0

Після фактичного відокремлення Московської церкви у 1448 році, Константинопольським патріархом було прийнято рішення «перезавантажити» Київську митрополію і надати їй новий канонічний статус. Так у 1458 році у митрополити було висвячено Григорія ІІ із титулом «Київський, Галицький та всієї Русі». Литовська митрополія припинила своє існування і увійшла до складу Київської.

Перша половина XVI століття. «Москва – третій Рим»

Вийшовши з під юрисдикції Вселенського патріархату у 1448 році Московська церква існує у канонічній ізоляції майже півтора сторіччя. Проте часу даремно не гає…

Відколи Московські землі у 1480 році позбавились «монгольського іга» (згідно іншої версії – взаємовигідний русько-монгольський альянс просто вичерпав себе), перед Московськими князями постало питання про подальший розвиток своєї держави. Для зростання своєї влади і авторитету у світі потрібно було створювати серйозне ідеологічне підґрунтя. Саме цим і починає займатися «державний апарат» за безпосередньої участі Церкви. Це була перша серйозна спроба Московії фальсифікувати історію. Судіть самі…

Створюється концепція «Москва – третій Рим» (її авторство приписують старцю одного з псковських монастирів – Філофею), в якій обґрунтовується роль Москви, як «прямого нащадка» Риму та Константинополя у сенсі релігійної та загальнополітичної влади. Москва оголошується центром світового православ’я, а московський правитель його ревним охоронцем і «гарантом»!

Малюнок має ілюстративний характер Малюнок має ілюстративний характер

Чи є для цього підстави? – А як же! Щоправда вони мають мало спільного з реальністю...

У 1453 році Константинополь був завойований османами, і Візантійська імперія припинила своє існування.

У 1472 році московський князь Іван ІІІ одружується вдруге. Його дружиною становиться Софія Палеолог – племінниця і законна спадкоємиця останнього візантійського імператора. Чим не чудова нагода привласнити собі герб візантійської династії?

Родовий герб династії Палеологів Родовий герб династії Палеологів

Але одного цього все ж таки недостатньо, тим більш по жіночій гілці… Тому вже за правління Василя ІІІ (сина Софії Палеолог і майбутнього батька Івана Грозного) з’являється цілий ряд «державотворчих» міфів.

Одним із головних стає міф про шапку Мономаха, яку буцімто, як символ княжої влади, свого часу отримав київський князь Володимир Мономах особисто від візантійського імператора Костянтина Мономаха. В такий спосіб Василь ІІІ намагається зміцнити легітимність своєї влади, підкресливши її багатовікову традицію. І не має значення, що це чистої води вигадка! – вірити у неї продовжують до ХІХ ст.

Окрім цього в ХVІ ст. московськими книжниками створюється цілий ряд текстів («Сказання про князів Володимирських», «Руський Хронограф», «Ніконовський літопис», «Степенна книга» та ін.), у яких всіляко підкреслюється єдино правомірне наступництво московських князів на велич Київської Русі.

«Степенна книга», список (копія) середини ХVII ст. «Степенна книга», список (копія) середини ХVII ст.

Ведеться інформаційне викривлення по трьом напрямкам: генеалогічний, релігійний та політичний. Лише за нащадками Юрія Довгорукого визнається право на спадщину київських князів. Лише за маршрутом «Київ – Володимир – Москва» визнається переміщення православного центру Руських земель.

Починається героїзація роду Рюриковичів загалом (мається на увазі своїх прямих предків) та московської гілки князів зокрема. Так у предки до Рюрика був записаний брат Римського імператора Августа – Прус. Чим не прив’язка до Давнього Риму?

Окрема потужна «інформаційна кампанія» була розгорнута по героїзації Олександра Невського, в результаті якої «благовірний» князь був зарахований до лику святих (більше про це читайте тут).

Для того щоб відвернути увагу від фактичного співробітництва Олександра із Золотою Ордою, вигадується «абсолютне зло» у вигляді тевтонців, яких він героїчно переміг в епічному побоїщі на Чудському озері. Прикметно, що опис цієї битви з усіма героїчними подробицями, уперше з’являється лише на сторінках літописів ХVІ ст. (тобто через 300 років після самої битви).

Сучасна історична наука доводить, що легендарне «льодове побоїще» було нічим іншим, як звичайною прикордонною сутичкою. Проте саме цей буденний епізод став прикладом вікопомної перемоги руського правовірного князя над «злими» силами Заходу, що уособлювали натівські… перепрошую… тевтонські лицарі. 250 років монгольського «ярма» то вже не так і страшно, головне – захистили віру православну від підступних європейців!

Незважаючи на наукові спростування, цей міф активно культивується і досі, адже за останні 700 років вектор цивілізаційного розвитку Московії ані трохи не змінився.

Окрім легітимізації і сакралізації світської влади, Москві була конче потрібна схожа історія і в релігійній площині. Щоб створити ланцюг релігійного правонаступництва за траєкторію Рим – Константинополь – Москва, на порожньому місці (однак з «посиланням» на серйозні джерела) була створена легенда «про білий клобук». У ній ідеться про передачу міфічного «клобука», як найвищого символу духовної влади, від самого імператора Костянтина Великого папі Римському, потім з Риму до Константинополю, потім дивним чином до Новгороду і звідти, ясна річ, до Москви.

Цю легенду через понад сто років все ж було визнано «фейком» і спростовано, але своє завдання у ХVI ст. вона блискуче виконала.

«Цар», С. В. Іванов, 1908 р. «Цар», С. В. Іванов, 1908 р.

Всі перераховані вище легенди і міфи стали «міцним» підґрунтям, на якому сформувався звичай коронування московських правителів з прийняттям ними царського титулу (до речі «цар» походить від слова «цезар») і візантійського гербу. Це крок за кроком наближало Москву до втілення своїх давніх прагнень – заснування Московської патріархії.

1589 рік. Створення Московського патріархату

У 1584 році після п’ятдесяти років при владі помирає Іван Грозний – перший коронований цар Московської держави, залишивши по собі єдиного спадкоємця – молодшого сина Федора. Новий цар був нездатний до управління державою через слабке здоров’я та особливий душевний стан, тож потребував досвідчених радників. Дуже скоро це місто одноосібно посів боярин Борис Годунов.

Саме завдяки його старанням у 1589 році московська церква через 141 рік свого неканонічного існування нарешті отримала легітимну автокефалію, та свого першого патріарха. Заснування патріаршества мало стати беззаперечним свідченням зростання авторитету Москви на міжнародній арені.

«Святійший патріарх», С. В. Іванов,1908 рік «Святійший патріарх», С. В. Іванов,1908 рік

Перемовини про заснування в Московії незалежної патріаршої кафедри розпочалися влітку 1588 року під час візиту до Москви константинопольського патріарха Єремії ІІ. Однак швидко вирішити питання не вдалося, процес був непростим і тривав понад півроку. Весь цей час Вселенський патріарх фактично знаходився під домашнім арештом, що вказує на широкий спектр дипломатичних методів Бориса Годунова.

Саме така «московська дипломатія» призводить зрештою до бажаного результату. У січні 1589 року особисто Єремією ІІ був затверджений перший «патріарх Московський і всієї Русі» Іов. Згодом це рішення було визнане на соборі у Константинополі, про що й був складений відповідний документ у 1590 році.

Соборна грамота про затвердження Московського патріархату, 1590 рік Соборна грамота про затвердження Московського патріархату, 1590 рік
ЄРЕМІЯ II Транос (1536–1595) – константинопольський патріарх ЄРЕМІЯ II Транос (1536–1595) – константинопольський патріарх

Та не все так красиво, як видається… Проведене у 70-х роках ХХ ст. палеографічне дослідження виявило що 66 із 106 підписів під цією грамотою не є автентичними! Але на такі дрібниці уваги звертати ніхто не став, і вже найближчим часом Єремія ІІ за свої труди отримав з Москви «сорок сороків соболів» та інше коштовне подаяння. [3]

1596 рік. Берестейська унія. Хто такі уніати?

Від часу Великої схизми 1054 року, тобто остаточного розділення християнської церкви на католицьку та православну, весь християнський світ не полишала ідея про об’єднання двох церков. Це питання з більшим чи меншим успіхом час від часу підіймалося на різних церковних соборах (тобто «з’їздах»).

Один з найвідоміших таких соборів відбувся у Флоренції у 1439 році. Його результатом стало підписання унії, яка щоправда так ніколи і не вступила в дію. Серед підписантів документу фігурував і Київський митрополит Ісідор, за що й опинився у в’язниці під час перебування у Москві. «Ібо нє прістало…»

Московська церковна думка споконвіку базувалась на тезі, що саме її ієрархи є богообраними блюстителями чистоти православ’я. От і захищали свою «чистоту» як вміли. Було так понад п’ять сторіч тому, не полишають їхніх церковників претензії на абсолютну правоту і сьогодні. Традиції – страшна сила!

У той же час ідеї союзу із Римом час від часу спливають у церковному середовищі представників «другої» Київської митрополії. При цьому варто розуміти, що цю тенденцію спричиняли не стільки релігійні потреби церковного життя, як намагання зберегти себе і зайняти гідне місце у загальнополітичних процесах.

Так сталося, що згадуваний нами патріарх Єремія ІІ, окрім іншого, виявився опосередковано причетний і до створення уніатської церкви в Україні. Адже саме він у 1589 році повертаючись із Москви додому через землі Речі Посполитої позбавив сану чинного київського митрополита Онисифора і висвятив на його місце митрополита Михайла Рагозу.

Митрополит Михайло Рагоза Митрополит Михайло Рагоза

Саме Михайло Рагоза і відіграв визначальну роль в приготуванні та реалізації собору в Бересті, що був скликаний 6 жовтня 1596 року. На соборі було проголошено Берестейську унію, яка дала початок Уніатській Церкві (з XVIII ст. знана як греко-католицька). Сам же митрополит Михайло став її очільником.

Не вдаючись до глибокого аналізу причин та наслідків Берестейської унії варто зазначити, що в умовах тиску римо-католицької Польщі на українське православне духовенство, в умовах полонізації українських земель, унія виглядала прийнятним засобом збереження своєї національної української церкви. Залишаючись по формі православною, уніатська церква в обхід польських католицьких ієрархів на пряму уклала договір із Римським Престолом і виборола для себе певну автономність.

Саме визначення уніатської церкви як «національно орієнтованої» і є її головною ознакою вже понад 400 років. Її роль у відстоюванні української самоідентичності в боротьбі як з Польщею, так і з Росією важко переоцінити.

Московські царі як чорт ладану боялися греко-католиків. Відомий випадок, коли за особистої участі Петра І у п’яному угарі було вбито четверо монахів-уніатів безпосередньо у храмі святої Софії у Полоцьку. По мірі захоплення Російською Імперією українських земель відбувається систематична «зачистка» уніатської церкви. Станом на кінець ХІХ ст. греко-католики існують лише на території Австро-Угорщини. Уніати стали першими, з кого московські пропагандисти почали «ліпити» образ «прєдатєлєй» руського миру, задовго до появи Мазепи, Петлюри, Бандери. Продовжують це робити і сьогодні…

Однак попри наявні позитивні моменти, Берестейська унія призвела до глибокої кризи православ’я в Україні. Вона не була підтримана значною частиною православного духовенства, що спричинило напруження у суспільстві на релігійному ґрунті. Православна Київська митрополія залишилася без свого очільника і перебувала у розпорошеному стані та невизначеному статусі до 1620 року.

Кінець ХVI – початок ХVII ст. ст. А тим часом у Дикім полі…

За понад два століття монгольського домінування територія майбутньої Слобожанщини, котра і до цього не вирізнялась щільністю населення, перетворилась майже на цілковиту пустку. Навіть кочівники використовували наші землі виключно для транзиту своєї кінноти.

Це підтверджують археологічні знахідки, що датуються серединою ХІІ – початком XV століть, точніше майже повна їх відсутність. Наприклад на Куп’янщині їх можна перерахувати на пальцях однієї руки (лише декілька арабських та ординських монет).

Ситуація починає змінюватись у XVI столітті – в Дикім полі знову починають з’являтися люди. Середнє Приоскілля з прадавніх часів було крайнім порубіжжям для усіх присутніх на цих теренах етносів. Не стали виключенням і часи заселення Слобожанщини уже в новий час.

Починаючи з другої половини XVI століття один з поперед одного намагаються довести своє право на ці землі московські стрільці, кримські татари та українські «шукачі козацького хлібу». Але довгий час жодна із сторін не має серйозного успіху.

«Сутичка з татарами», Жозеф Брандт «Сутичка з татарами», Жозеф Брандт

Найбільш системними можна вважати намагання Московської держави підкорити Дике поле, проте й вони закінчуються фактичною поразкою. Збудоване у 1599 році за правління Бориса Годунова місто-фортеця Цареборисів (на місті сучасного селища Лиман) вже у 1612 році дощенту спалене татарами.

До масового заселення Слобожанщини лишається декілька десятиріч…

1620 рік. Київська митрополія 3.0

Після Берестейської унії в українському релігійному житті склалася напружена ситуація. Для православної частини суспільства все ускладнювалось відсутністю в церкві вищої ієрархії, і головне – не було самого очільника церкви.

Ситуація змінилась у 1620 році. Завдяки старанням гетьмана Петра Сагайдачного в Україні було створено нову православну ієрархію. Саме Петро доклав максимум зусиль, щоб умовити ієрусалимського патріарха Теофана, що повертався з Москви через Україну, висвятити нового Київського митрополита. Ним став Іов Борецький.

У 1633 році митрополичий престол посів Петро Могила. З його приходом починається піднесення православної церкви: засновується Києво-Могилянська Академія, розвивається друкарство та культура, на новий рівень підіймається монастирське життя, реставруються старі та будуються нові храми та монастирі.

Петро Конашевич-Сагайдачний Петро Конашевич-Сагайдачний
Святитель Петро Могила Святитель Петро Могила

Окрім цього Петро Могила робив спроби налагодити діалог з греко-католицькою церквою та Римом, висловлював ідею створення об’єднаного українського патріархату. Однак цей план не судилося реалізувати – 11 січня 1647 року Петро Могила помер.

Після Переяславської ради 1654 року в Україні почало змінюватися не лише політичне, а й релігійне життя. Москва розглядала підписану угоду не тільки як політичний, а і як релігійний союз. Наш «добрий старший брат» ніколи не бажав зупинятися на досягнутому. Почались заходи щодо встановлення повного контролю над Київської митрополією і приєднанню її до Московського патріархату, попри відсутність відповідних умов у тексті Переяславської угоди.

Такі дії не подобались ні київському митрополиту, ні Богдану Хмельницькому, проте відстоювати незалежність української церкви їм не судилося – у 1657 році з різницею у три місяці обидва очільника помирають.

А незабаром починається Руїна…

Середина ХVII століття. Масове заселення Слобідської України

Не змігши власними силами колонізувати землі на південь від Бєлгороду та Вороніжу, Московська держава вирішила залучити до цього процесу козаків та переселенців з України. У винагороду бажаючим пропонувались вільні землі, податкові пільги, козацькі вольності, а натомість вимагалось захищати кордони і служити царю-батюшкі.

Ця нехитра пропозиція народила неабиякий попит, і починаючи з 1630-х років валки переселенців із Наддніпрянщини потяглися на схід за кращим життям. Відбувався цей процес хвилями, кожна з яких була спричинена певними кризами у Великій Україні.

Рушаючи на нове місце, «колонізатори» Дикого поля нерідко везли з собою і церковне збіжжя, щоб мати змогу якнайшвидше спорудити церкву на новому місці. Так на Слобідській Україні постали перші храми.

«Молитва в степу», Йозеф Брандт «Молитва в степу», Йозеф Брандт

Спочатку напівпорожні території не підпорядковувались жодній єпархії. Тож по усіх питаннях, щодо церков та священників нові поселенці звертались на пряму, хто в Москву, а хто до Києва.

У 1667 році була заснована Бєлгородська єпархія, і з цього часу саме бєлгородський архіпастир опікувався духовним життям на землях слобідських полків.

А релігійне життя у слободі Купенці розпочалося у 1686-87 році. Про це свідчить відповідний запис у річній кошторисній книзі міст підпорядкованих Бєлгородському столу. [1]

Перша церква нашого міста була збудована на честь Покрова Пресвятої Богородиці.

1688 рік. Приєднання до МП: возз’єднання чи рейдерство?

Повне підкорення будь-якого народу неможливе лише політичними засобами. Запорукою тривалого імперського домінування є встановлення контролю над духовною сферою народного життя.

Саме це і відбулося у далекому 1686 році.

Внаслідок тридцяти років систематичного тиску з боку Московії та внутрішніх церковних суперечок в Україні Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархату. Як завжди серед «українців» знайшлись бажаючі потрапити в обійми до «братнього народу». Питання власної користі взяло гору над національною свідомістю.

На боці Кремля «зіграли» лівобережний гетьман Іван Самойлович та луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. Дійшовши згоди з Самойловичем, Гедеон написав листи до царя й московського патріарха з заявою про своє «послушенство». На що з Москви надійшов наказ негайно провести вибори митрополита, з умовою, що той поїде на затвердження не до Константинополя а у «білокамінну».

У липні 1685 року відбулись вибори Святополка-Четвертинського. Їх бойкотувала більшість духовенства на чолі з чинним місцеблюстителем київської митрополії Лазарем Барановичем. Духовенство ще сподівалось, що вибори будуть визнані незаконними, та наголошувало, що питання приналежності Київської митрополії може бути вирішено лише духовенством митрополії в порозумінні з Вселенським патріархом.

Однак московська дипломатія за рік змогла краще порозумітись і з Вселенським патріархом Діонісієм, і той у 1686 році видає грамоту, у якій визнає законним перехід Київської митрополії до Московського патріархату за умови збереження нею усіх її давніх прав.

……………………………………

Минуло 332 роки…

Невиконання умови, щодо збереження прав за Київською митрополію, дало підстави Вселенському патріарху 11 жовтня 2018 року скасувати дію синодального листа 1686 року, який підпорядкував Київську митрополію Московському патріархату.

Це стало рішучим кроком на шляху до створення української незалежної Церкви!

Герб Київської митрополії Української православної церкви (Православної церкви України) Герб Київської митрополії Української православної церкви (Православної церкви України)

Використані джерела:

  • 1. «Древности города Купянска», ХЧМГУ, 2011 г.
  • 2. «Енциклопедія історії України»
  • 3. «Православная энциклопедия», Т. 21, с. 296-301
  • 4. «Третий Рим или Третий Киев?», А. С. Усачов, ФИПП РГГУ
  • 5. «Энциклопедия Брокгауза и Эфрона» та ін.
  • Титульне фото з сайту http://agnus-store.ru