Плетіння корзин на Заоскіллі

січень 26, 2018

Є така наука – статистика, кажуть вона знає все. Та навряд чи ці знання здатні зацікавити пересічну людину, оскільки статистика послуговується переважно сухими цифрами, що поєднані між собою сухою казенною мовою. В будь-якому випадку розраховувати на красиве художнє слово в сучасних звітах вже точно не слід.

Виявляється зовсім інакше виглядала справа у позаминулому столітті. Багаточисленні матеріали спеціальних комісій, що досліджували ті чи інші галузі господарства, а також народні ремесла, не рідко містили в собі розлогі ліричні відступи. Багато з таких матеріалів були опубліковані і дійшли до нашого часу. В їх числі і праця пана Леоніда Соколовського, у котрій серед іншого йдеться про корзинний промисел майстрів Заоскілля.

стаття Леоніда Соколовського про корзинний промисел

В 1877 р. при Харківському губернському статистичному комітеті була заснована Комісія з дослідження кустарної промисловості в губернії. В 1882 р. вона за підтримки губернського земства почала видання своїх праць.

Початок даної праці гідний місця в художньому оповіданні:

«Правий берег, на якому розташоване місто [Куп'янськ] представляє собою доволі круте узвишшя, що панує на великій відстані над усією лівою стороною Осколу. Стоячи на цьому узвишші можна добре роздивитися увесь протилежний бік. Ближня його частина, що доходить до води, вкрита багатими луками, середина яких, по всій довжині річки зайнята лісом, подекуди щоправда вирубаним. Цей ліс тягнеться уздовж течії річки довгою смугою, котра то переривається галявинами чи просіками, то знову йде далеко вниз за течією. Безпосередньо за лісом, як раз навпроти міста і розташувалося Заоскілля […]

Усі хати видаються з гори такими, що немов потонули у зелені лісу, садків та городів. Ширина цієї благодатної родючої смуги, що зайнята селищем, не перевищує в різних місцях півверсти чи версту.

За нею тягнеться інша смуга, що її можна добре розрізнити з міського пагорбу за своїм червонуватим та рудуватим кольором. Це – піски. Довжина їх майже дорівнює довжині самої річки, а ширина під Куп’янськом доходить до 5 верст».

Ілюстрацією до наведеного тексту може послугувати карта тих часів.

старовинна карта куп'янська

Піски, про які згадано вище слугували серйозною загрозою як для чорноземів по обидва боки од піщаної смуги (особливо ближчого до річки), так і для самої річки Оскіл, бо на думку автора неконтрольована вирубка лісів мала призвести до занесення берегів пісками та «остаточного обміління(!) колись глибокої та водної річки у вельми короткий час».

Такий небезпечний стан речей був своєчасно усвідомлений особами, які очолювали тогочасне лісне господарство Харківської губернії. Втілення ідеї засіяти ці піски лозою і таким чином скріпити ґрунт, не давши можливості піску розповсюджуватися далі, належить чиновнику Управління державним майном, лісному ревізору Олександру Миколайовичу Дубровіну. Його план – засадити лозою всі піски за течією Осколу, став втілюватися починаючи з 1847 року, необхідні роботи тривали аж до 1860 року. За цей період на території Куп’янського повіту лозою було засаджено приблизно 10 тис. десятин, близько 400 з них поблизу селища Заоскілля.

Варто зазначити, що для насаджень використовувалась верба гостролиста (лат. Salix acutifolia ), що також має назву «червоний верболіз» або «червона шелюга».

червоний верболіз
верба гостролиста

Дана рослина незамінна у степовому лісорозведенні при облісненні голих пісків і створенні захисних насаджень навколо водойм.

верба гостролиста у природі

Та в нашому випадку найголовнішим є те, що ця верба ідеально підходить для плетіння різноманітних виробів, і насамперед корзин. Тож маємо об’єктивне підґрунтя для виникнення ремесла. Не вистачає лише якогось випадкового поштовху. Але статистика не займається випадковостями. А там де закінчуються факти починається легенда…

Було це років десять тому, на початку 1870-х років.

Жив-був на Заоскіллі старожил на ім’я Матвій Ріпка. Якось одного осіннього вечора до хати Ріпки, що стоїть неподалік од проїзної дороги, зайшов мандрівний солдат й попросив дозволу заночувати. Господар радо погодився на прохання перехожого.

Вечорами хазяїн мав звичку лаштувати верші, плетіння яких з давніх пір було розповсюджено серед заосколян, що завжди вважалися за гарних рибалок.

верша, сплетена з лози Верша – рибальська снасть, сплетена з лози.
приклад використання верші Приклад використання верші.

Цього вечора він як і завжди приступив до своєї звичної справи, чим викликав помітне зацікавлення з боку захожого гостя. Той став розпитувати про матеріал, який використовується для виготовлення верш, чи багато його росте у цій місцевості і таке інше. А коли дізнався, що використання лози зводиться до виготовлення самих лише верш, взявся навчити господаря плетінню корзин, обіцяючи з цього непоганий заробіток. Той ясна річ погодився. Солдат прожив у заосколянина декілька днів, дав необхідні «майстер-класи» з плетіння і помандрував далі. А Матвій Ріпка саме з цього часу почав виготовляти корзини.

Щоправда слід визнати, якість їх була далекою від досконалості. Асортимент же товару складався всього з однієї одиниці – невеличкий круглий кошик, що одягається на руку, який коштував 30-50 копійок. Однак за відсутності конкуренції на доходи новоспеченого корзинника це не впливало. Ретельно приховуючи від інших отримані знання, Ріпка мало вдосконалював власне виробництво, а між тим отримував непоганий заробіток. Так тривало близько п’яти років…

Завершується легенда досить неочікувано.

П’ять років по тому у Матвія Ріпки з’явився молодий, кмітливий та обдарований конкурент в особі Михайла Погрібняка, який завдяки «промисловому шпигунству» викрав усі секрети «майстра». Згодом перевершив його у майстерності і залишив далеку позаду в цій справі.

Таке висвітлення подій викликає щиру посмішку і певні сумніви, але саме так і була записана ця історія паном Соколовським зі слів місцевих мешканців. Нехай там як, а завдяки власній кмітливості та завзятій праці молодий майстер досяг неабияких успіхів. Його вироби були міцними та вишуканими, його робота – чистою й тонкою. А за співвідношенням ціна-якість його корзини не мали рівних, адже вони, лише незначною мірою поступаючись найкращим взірцям, значно вигравали в ціні. До прикладу корзина, котра на Заоскіллі коштувала 30 копійок, майже повністю відповідала товару, який у харківських магазинах продавався за півтора карбованця.

У 1880 році роботи Погрібняка були представлені на Харківській сільськогосподарській виставці, де заслужили схвальні відгуки, а сам майстер отримав бронзову медаль!

Від Михайла Погрібняка мистецтво плетіння корзин стало розповсюджуватися по всьому Заоскіллю (до речі без усілякого шпигунства), і станом на 1882 рік вже налічувалося більше ніж 10 сімей, котрі займалися даним промислом, щоправда поступаючись у майстерності своєму обдарованому вчителю. Серед інших, автор статті виділяє сімейства Сизонових (2 брата), Мусієнкових (4 брата), Рачицьких (2 брата), міщанина Макулєва та інші. (А цікаво чи хтось із нащадків цих людей зберіг пам’ять про справу своїх пращурів?).

Плетіння корзин тривало увесь зимовий період виключаючи лише Новорічні свята. Варто наголосити, що вироблявся не сірий грубий товар, а білі вироби, подібні до тих, які продавалися в харківських магазинах. Прості грубі корзини не знаходили у Куп’янську попиту, а через те і зовсім не виготовлялись.

Асортимент корзин заоскільських ремісників можна розділити на три основні види:

  • – невеликий круглий кошик, ціна якого 10 копійок за штуку;
плетений невеликий круглий кошик

  • – еліпсоподібна корзина з ручками, вартістю 20 копійок;
плетена еліпсободібна корзина з ручками

  • – чотирикутна корзина з кришкою, по 30 копійок за штуку.
чотирикутна плетена корзина з кришкою

За даними звіту усе виробництво Заоскілля становило близько 300-400 корзин на рік. Небагато… Так само й загальна сума заробітку виходила вкрай мізерна. Одна сім’я могла заробити за зиму 25-30 карбованців, інша – лише 10-15. Економічні показники не вражають…

Отже перспективи розвитку корзинного промислу на Заоскіллі виглядали примарними і цілком залежними від наявності нових ринків збуту. Щойно розпочавшись промисел ризикував повністю занепасти. Ось майже і все…

Та пан Соколовський не завершує на цій мінорній ноті свій звіт. Він проводить ретельний аналіз ринку і фактично складає бізнес план для заосколянських корзинників, в якому основний акцент робить на проблемі збуту готових виробів. Майже не сподіваючись на вдалий розвиток ситуації, чиновник виконує свою працю сумлінно. Але чи вдалося його плани втілити у життя, і як склалася доля майстрів із Заоскілля – відповіді на ці питання залишилися поза статистичним звітом…


Певно, подальша доля лозоплетіння на Заоскіллі так і лишилася б нам невідомою, але колега пана Л. Соколовського по статистичному відомству В. Потрєсов більше ніж за 30 років по тому у 1913 році упорядкував нове дослідження корзинного промислу у Харківській губернії. Ця праця була вже не такою щедрою на художні прийоми, але не менш цікавою та змістовною.

Згідно з нею, при підрахунку кустарів у 1912 році, кількість осіб зайнятих плетенням корзин у Харківській губернії склала близько 1400 чоловік. Головним чином промисел зосередився у трьох повітах: Харківському, Старобільському і Куп’янському. При цьому автор зазначає:

«Центром корзинного промислу є Куп’янський повіт, у якому знаходиться 46% усіх кустарів-корзинників, Харківський повіт, налічуючи 39% корзинників від їх загальної кількості, поки що поступається першістю. У Куп’янському повіті плетінням корзин займаються виключно мешканці слободи Петропавлівки з прилеглими хуторами».

Таким чином, порівняно з 1882 роком, коли на Заоскіллі налічувалося лише десять сімей, що займалися справою, кількість майстрів станом на 1913 рік збільшилася щонайменше разів у 30 і становила близько 650 осіб. А з самого Заоскілля «секрети виробництва» розповсюдилися на ближні хутори Петропавлівської волості: Кучерівку, Синьківку, Кулагівку, та , власне, слободу Петропавлівку.

Зі слів корзинників Петропавлівської волості їх промисел в значній мірі розвинувся за останнє десятиліття. «Років 15 тому, плетінням займалися не більше 10 дворів, а зараз плетуть, чи не в кожній хаті». Причинами такого поширення промислу частково слугували малоземелля та бідність селян, але вирішальним чинником стало будівництво залізниці. У 1895 році через Заоскілля була прокладена колія, що з’єднувала Харків з Балашовим, згодом налагодилося сполучення з Лисичанськом та Білгородом. Таким чином, був створений зручний шлях збуту корзин на далекі ринки, що значно підвищило попит на вироби Заоскільських кустарів. Це забезпечило чимало сімей стабільним заробітком ще на багато-багато років. (Певно і сьогодні можна знайти майстрів на Заоскіллі, які отримали свої навички плетіння корзин у спадок від дідів-прадідів.)

Так сімейний промисел у давнину міг виглядати і на Куп’янщині.

плетіння корзин в хаті 1896 рік Плетіння корзин, с. Бор Семенівського повіту Нижегородської губернії, 1896 рік.

Середній показник прибутку серед ремісників корзинників для нашої місцевості станом на 1913 рік складав 54 карбованці за сезон у розрахунку на одну сім’ю. Це приблизно у 2 рази більше ніж у далекому 1882 році. При цьому середня кількість робочих днів становила 122 дні на рік, тобто праця, як і раніше, тривала виключно у зимовий період. З настанням тепла кустарі зосереджувалися на сільському господарстві.

Описуючи корзинний промисел на Куп’янщині варто уточнити, що хоча за кількістю майстрів Куп’янський повіт вів першість, та все ж характер місцевого промислу, мав переважно допоміжний характер, у той час, як у Харківському повіті плетіння корзин мало риси промислового виробництва з великим обігом коштів та значно більшим кінцевим прибутком. Менше з тим формулювання «центр корзинного промислу» стосовно Куп’янська є вагомою підставою, щоб подякувати щасливому випадку, мандрівному солдату і першим майстрам – Матвію Ріпці і особливо Михайлу Погрібняку!

Цікаво, що у 1913 році про історію з появою промислу ніхто з корзинників уже не пам’ятав. Тож подякуємо ще й Леоніду Соколовському, статистичний звіт якого крізь сторіччя доніс до нас легенду про зародження корзиноплетіння на Заоскіллі.